Привітання з Новим Роком та всіма Різдвяними святами від почесного голови Федераціі спортивного більярду України в Харкові та Харківській області

Привітання з Новим Роком та всіма  Різдвяними святами від почесного голови Федераціі спортивного більярду України в Харкові та Харківській області
«Чоловіки імперських націй

мислять категорією сили. Поневолені чоловіки гордих націй мислять категорією свободи. А такі як деякі, все сподіваються, що якось воно буде…» Не буде!!! Люди, які пережили критичну масу прийняли (і стерпіли це!) не можуть бути повноцінними громадянами.
Ліна Костенко про «Появу шістдесятників»
Війна лише на перший погляд стосується винятково тих, хто бере в ній безпосередню участь.
Якось сумно стає від того, що наближаються свята. Календар річ жорстока і неминуча, він є, незалежно від того, чи ти за ним слідкуєш. Свята минають, навіть якщо ти належиш до інших конфесій. Просто дивно все це-Різдво під час війни. Те, що мало статися, те, чого не уникнеш. Зрозуміло ж було, що зима настане, що в нас усіх попереду довге й важке зимування. Відповідно Різдва та Нового року теж не уникнути. Цікаво, як це все буде відбуватися? Різдвяні знижки, розпродажі, новорічні пропозиції? Святкова атмосфера, родинний затишок? Корпоративи зрештою. Будуть цього року корпоративи? Поїздки у теплі країни, ночівлі у затишних готелях. Все як завжди-життя триває…
Скрізь те саме-бажання спокою, потреба впевненості, необхідність стабільності. Звісно, місцевий колорит-дикі райони, непередбачувані характери, карколомні сюжети.
Але це на рівні винятків! На рівні норми-бути поруч с коханою, з Родиною, з друзями, з учнями, дати своїм дітям краще майбутнє, освіту, благорозуміння, забезпечити власний побут, і брати від життя стільки, скільки зможеш підняти.
І ще, на рівні почуттів, снів і любові, охолоджене повітря зими, небо над безмежними степовими широтами, пересохлі піднебіння і колодязі Донбасу, пісок і кров на зубах, простір наскрізь прошитий вітром і наповнений сонячним світлом ріки, які протягом року помирають і відроджуються дороги, що навесні заростуть травою, але до осені знову прокреслюються на чорній площі ґрунту, хмари, що сунуть від Азовського та Чорного моря, глина, якої так багато на берегах ставків, зелень, що виростає на руїнах гаражів, тварини, що вміло оминають людей, люди, що не бояться тварин, не бояться нічого, зовсім-зовсім нічого.
Все як завжди-життя триває, воно бере своє, все гаразд, жодних претензій? Добре це тут, у тилу. А що при цьому буде на фронті? Затишшя, перемир’я, братерства в окопах? Солодкі подарунки від волонтерів, зворушлива увага з боку суспільства? Втрати-менші аніж зазвичай, репортажі-зворушливі й піднесенні. Найважче уявити, що буде за лінією фронту. Буде в них Різдво? Чи лише Новорічна ніч? Яка в них концепція? Я без іронії! Що там з ними, з нашими, котрі ще минулої Новорічної ночі разом із нами дивились телевізійні привітання. Хто їх буде вітати з Новим роком? Що бажатимуть при цьому? Миру мабуть, так? Чи перемоги? Чи будуть вони телефонувати в Україну, чи вітатимуть? І якщо будуть, то коли почнуть? За яким часом? Будуть якісь «ялинки» для дітей? Шампанське для дорослих буде? Якщо буде, то яке Кримське чи Бахмутське? Гуманітарна допомога від керівництва «молодих республік» буде? Культурні заходи, різдвяні зірки над блокпостами. Служби в церквах вірогідно будуть? На службі, напевно буде багато «тих» псевдо військових-негідників. Проситимуть благословення, ставитимуть свічки за загиблих. А священники що? Будуть молитися за перемогу православної зброї? До чого закликатимуть віруючих? Цікаво, що більш важливо-почути слово гніву чи слово спокою?
Головне, щоб вони вижили… Проте вони відмовляються, лишаються на місці, в зоні обстрілу, набувають нового досвіду, нових розчарувань, нового відчаю. Зрозуміло, що для них нічого не заспокоїться з завершенням умовно кажучи «активної фази», мало зміниться з припиненням вогню. Адже війна, особливо для того, хто не брав до рук зброї, не завершується з капітуляцією країни-«двуголової гідри». Все одно лишаються образа, злість, зневага, недовіра. Лишаються відчуття втоми, потреба справедливості.
Лишаються страхи.
Потреба справедливості це дуже добре. Коли вона лишається. Добре, якщо мінометами та РСЗВ не вибивається віра в її неминучість. А ось страх? Страху стало значно менше. Це дивно здавалося б, смерть, кров і втрати мали б посилювати ним серця, наче битим склом. Але, очевидно, в багатьох випадках пам’ять за тими, хто відійшов, почуття обов’язку перед ними, почуття відповідальності, переважають будь який страх, не дають розчаруватися, не дозволяють відступитись. Та й ставлення до тож зрадництва нині зовсім інакше-не так охолоджує (огидно), як мотивує. Ставлення тепер до зрадників як до ворогів, слабких та дурних.
Відчуття втоми…
Нині воно є, її відчуваєш у багатьох, вона присутня, її не можна не помітити і поясняти. Важко так довго знаходитись у напрузі, важко так довго жити з поганими новинами, зі смертями, кров’ю, втратами знайомих та незнайомих тобі людей. Цю втому можна помітити в очах сильних, упевнених в собі чоловіків, і в жіночих очах також… Від втоми нікуди не подінешся, її нічим не вилікуєш хіба вірою. Простими речами, про які раніше, ще рік тому, не так часто говорилось й не надто охоче згадувалося.
Ну бо яка віра?
Ми всі дорослі, серйозні, дещо цинічні, переважно іронічні, ми скептики, ми мало на що покладаємось і майже нікому не довіряємо. Нам усім здається, що справедливість нашої позиції є очевидною. Тим більше ми обурюємось та нарікаємо, коли цю очевидність ставлять під сумнів. Особливо, коли при цьому не зважають на логіку та правомірність. Щоби не розчаровуватися, краще не робити цього взагалі. Просто не слід ні на кого, крім себе покладатись. Не слід бути надмірно довірливими.
Все, як завжди.
НЕ ВІРИТИ, НЕ БОЯТИСЬ, НЕ ПРОСИТИ!!!
Розумію, що нічого нового не говорю. Просто деякі твердження є настільки давніми, що їх можна і нагадати.
Ясна річь-події, що відбувалися, багато чого змінили. А головне-будуть міняти й надалі. Адже ще нічого не завершено, все триває. Триває війна, триває й навіть не думає завершуватись. Важливо ні про що не забувати.
Важливо далі триматися разом, підтримувати один одного. Важливо далі протистояти зневірі й втомі. А як найкраще їм протистояти? Скажімо допомагаючи тим, кому сьогодні найважче. Скажімо, теплими речами. Одним словом. Вірою!
То виявилось раптом, що віра присутня? Що Вона завжди поруч, в цьому повітрі, поміж нас, і що значить вона щось зовсім інше, аніж ми собі раніше думали. Якщо думали взагалі. І тепер великою мірою саме від неї залежить, наскільки багатьох із нас вистачить, наскільки всіх нас стане. Адже втома роз’їдає й спокушає, примушує засумніватися в тому, що зовсім нещодавно не викликало жодного сумніву, примушує відмовлятись від того, що лише вчора видалося таким очевидним та необхідним. Просто багато хто навчився дещо інакше бачити речі, звертати увагу на якісь деталі, відокремлювати для себе щось важливе, помічати основне, не надто зважаючи на все інше. Тому багато речей нам сьогодні й бачиться цілком інакшими, зміненими, не такими, як раніше. Себто, все знову ж таки залежить від нас, від нашого сприйняття, від нашої особистої оптики, від нашого бажання помічати чи не помічати, говорити чи мовчати, проходити повз чи зупинятися, погоджуватись чи ні. Скажімо, помічаєш рішучість чоловіків і жінок, рішучість, що не минає навіть попри втому (яку теж, до речі, помічаєш). Помічаєш напругу, помічаєш злість, але ніжність також помічаєш. А також усмішки-вони тепер особливо відкриті, особливо гарячі. Помічаєш розгубленість, постійно чуєш ті самі питання, ну й ті самі відповіді теж. А ще-постійне бажання допомогти, підтримати, бути поруч, бути причетним. Хоча бажання вимкнутися з цього всього, забути про все, не мати до цього жодного стосунку, не реагувати, не слухати, не говорити, робити вигляд, що все гаразд-теж є, всюди, постійно, у багатьох.
Все як завжди, одним словом, усе як і раніше…
Особистий досвід саме тому й має таку вагу, що його не можливо зрозуміти, не переживши. Саме тому від повного досвіду краще просто відмовитись. Якщо звісно, є така можливість.
Головне що з людьми?
Час від часу звідти прориваються поодинокі голоси, що переказують страшні новини. Але вже те, що вони звучать, лишає бодай якусь надію-отже, там можна вижити.
І що в такому випадку їм відписувати?
Писати, мовляв, тримайтеся, бережіть себе? Очевидно. Хоча так само очевидно, що в цьому випадку від них мало що залежить. Говорити, що все буде добре? Не певен, що все може бути добре, після того, як усе було погано. Щось пояснювати, в чомусь переконувати, до чогось закликати? До чого можна закликати людину, яка ночує у ванній? До спокою, до терпіння? Гадаю людині, здатній годинами ховатись у ванній від випадкових осколків, терпіння не бракує. Спокою-можливо, але не терпеливості. Чого їм ще не бракує? Інформації? Але за останні місяці хороших новин для них просто немає. Ось і лишається писати якісь загальні фрази, в кожній смсці перепитуючи, чи все з ними гаразд, і розуміючи, що доки вони відписують, доти з ними все не аж настільки погано. Навіть не зрозуміло, кому це все більше потрібно. Лишається писати хоча б для того, щоб не так за них хвилюватись, а отже можна хоча б ненадовго розслабитись. Отже слід сподіватися, що все це рано чи пізно завершиться.
Хочеться сподіватись, що вони перечекають і цю зиму, яка скоро-скоро про себе нагадає. Хочеться сподіватись, що ціла країна витримає цю зиму, вистоїть, не зламається, не розсиплеться. Хочеться сподіватись, що всі навчяться відчувати цю війну, відчувати цю біду, не відводити очей від того, що лякає, не занепадати в безнадію, не втрачати свого серця. Час не зупинився, час досі триває. І нам усім випало тривати разом із ним. Нам усім випадає й надалі жити в цьому часі. Навіть якщо він нам не подобається. Іншого немає!!!
Потрібно боротися за цей!
Не знаю, що вони в майбутньому будуть робити з усім цим досвідом, з усім пережитим, побаченим і відчутим. Зуміють забути? Зможуть переосмислити? Спробують усім цим поділитися? В цьому останньому я не сумніваюсь! Певно, що вони забажають висловитись, безперечно їм усім буде що сказати, поза сумнівам-вони вже сьогодні говорять із однодумцями та опонентами, щось указуючи, від чогось застерігаючи. Добре, думаю я, хай так. Хай так і станеться!
Головне-щоб вони знайшли один одному потрібні слова. Але це все-деталі. Ми ж мислимо концепціями. Максимум можемо дозволити їм лишатися в наших містах і не повертатися додому. Оскільки куди там повертатися? Немає куди повертатись, немає там нічого, немає з ким поговорити, немає про що. Останнім часом кілька разів доводилось бачити, як плачуть чоловіки. Дорослі чоловіки, не схильні загалом до істерик та слабкості. Стояли позбавлені дому, позбавлені свого майбутнього. Стояли, не зовсім розуміючи як їм далі жити в цьому житті, в цій країні, поміж цих людей.
Себто, поміж нас!
Я говорю зовсім не про жалість. Гадаю, вони щонайменше потребують жалості. Вони сильні й розумні, і все у них буде гаразд. Я говорю про гідність!
Ну, ви самі розумієте чию…Важко зберігати людяність, коли ворог за її межами. Важко, але варто, бо все буде добре і у нас, оскільки нам є що втрачати: себе, своє серце і душу, свою гідність і своє кохання, своїх дітей, рідних, близьких і друзів, свої починання і цілі, СВОЮ СПРАВУ, і перш за все-нашу країну. Оскільки у нас усіх вона одна, ось тепер цим уже ніхто легковажити не буде.
Чи ще, виявляється що, буде?
Ще й як буде! І можливо цього було очікувати, якщо відверто. Адже країна складається не лише з друзів та знайомих. Скільки разів, усюди-на вулицях, в метро, магазинах траплялося чути від незнайомих співгромадян слова про те, що це не країна, і не народ, і, ясна річ, не мова, що тут не може бути майбутнього, й не могло бути минулого, тому жодних шансів на перемогу і жодної поваги. А також-жодного бажання бодай щось змінити. Жодного бажання бодай за щось боротись. Лише триматись за те, що вдалося вирвати з холодних пазурів історії, триматись і не висовуватись, триматись і проклинати все довкола й усіх навкруги. Траплялось, правда?
Не могло не траплятись!
І ось тепер питаєш сам себе-як вони інакше могли реагувати на події, що відбулися останнім часом. Та ніяк!!! Лише так-страхом, агресією та колаборацією. Вони ніколи не відчували цю країну своєю, вони ніколи не вважали її країною взагалі. Не вважають і тепер. І проблема в тому що нам потрібно якось далі всім разом тут жити, спробувати далі лишатись співгромадянами, спробувати не почати завтра стріляти один в одного.
Війна лише на перший погляд стосується винятково тих, хто бере в ній безпосередню участь. Насправді вона давно вже в’їлася в довколишнє повітря, міцно застрягла в просторі. Можна робити вигляд, що її немає, що вона відбувається з кимось іншим. Можна ставитись до неї, як до нещастя на задньому тлі, сумно кивати головою, коли хтось розповідає про загиблих, висловлювати скепсис та незадоволення з приводу політичних заяв та військових звітів. Можна нервувати з цього приводу, займатися самоїдством. Або-навпаки-не нервувати й займатися волонтерством!
Їй усе одно!!!
Вона триває собі, живе своїми законами, харчується новими жертвами, гріється коло згорілих садочків і шкіл, хатин, спортзалів, інститутів та магазинів, примушує всіх звикнути до своєї присутності, до своєї логіки та невблаганності. А коли починаєш звикати, і вже навіть не реагуєш на чергові істерики та страхи, несподівано для себе розумієш, що рік завершується, а з ним завершується щось дуже важливе, щось важке і нестерпне. І що далі обов’язково має початися щось інше.
Саме час подумати, що саме…
…І мова про ідеї загалом…!
Українці поділяються не на Схід і Захід, Південь і Північ, а на тих хто любе, поважає і вважає своєю країну-Україна, та на тих, хто її не любе. Жити тут та не любити її-це, на мій погляд-злорадство. А у зрадників, як всі знають, не має національності, не має батьківщини, не має честі…
З ними ніякого компромісу!!!
Не можна робити вигляд, що компроміс є вирішенням проблеми. Події в Україні-це не просто війна між Росією та Україною, це війна між світоглядами. Це не війна між націями, не війна між українцями і росіянами. Це війна між моделями мислення.
Компроміс є компромісом-він може розрядити ситуацію, проте він не може змінити твоїх переконань і твого розуміння природи речей. Якщо ти не сприймаєш злочинців при владі, ніхто не переконає тебе, що їхнє перебування на посадах можна виправдати легітимністю їхнього обрання. Злочинець є злочинцем, і навіть якщо від усвідомлення цього простого факту в країні прокидаються демони та біси-факт лишається фактом.
І що тут можна додати ще?
Речі не втрачають своєї суті рівно до того часу, доки ми не втрачаємо своєї віри та пам’ятаємо про власні переконання. Тому сьогодні особливо важливо пам’ятати з чого тоді, у листопаді 2013-го, усе починалось і заради чого все це діялось.
Ми можемо тисячі разів повторювати, що це не та влада, за яку ми боролись, ми можемо гнівно нагадувати про волю Майдана, чи автомобільні покришки, які у нас завжди під рукою, ми можемо (і мусимо) далі відстоювати свої принципи, проте для нас від тепер усе набагато складніше-на нас нині куди більше відповідальності, аніж було ще тиждень тому. Ми маємо відповідати за дії людей, яким у більшості своїй не довіряємо. Ми маємо відповідати за міру їхньої чесності та принциповості, за межу їхньої відданості та наполегливості. Ми маємо відповідати за їхню відповідальність. Якщо ми не робимо цього-яке ми право маємо висловлювати бодай якісь претензії своїм опонентам.
Найскладніше в усіх цих подіях зрозуміти, що ситуація справді змінилась. Попре те, що гасло «Банду геть» в нашій країні можна застосувати до будь-якої влади, все одно варто зауважити, що банда (принаймні та, про яку викрикували у 2014-му, а потім у 2019-му) бодай номінально зникла геть. Тож коли ми добровільно від цих речей відмовляємось, ми свідомо визнаємо власну поразку, поразку в цій війні. Я говорю не лише про території, державні кордони та співгромадян, що опинились нині заручниками ситуації. Я говорю також і про речи безпосередньо з війною не пов’язані, але так саме вплетені в наші життя. Речі, відсутність яких є тотожною нашій відсутності в цьому просторі, в цьому повітрі. І чи в такому разі відмова від усього цього не буде свідчити про відмову від самих себе, про відмову від свого права на це повітря, на цей простір?
Головне все пам’ятати й нікого не зраджувати!
Україна для мене завжди була місцем активного функціонування та протистояння різних ідеологічних концепцій, різних світоглядних систем, різних ідей. І згадане тут протистояння є, скоріше, позитивною характеристикою, оскільки свідчить що найменше про існування альтернативної точки зору, хай не надто популярної, хай не надто активно представленої проте живої та активної. Мені завжди щастило мати справу з Українцями, які не вкладаються в загальні стереотипи, які виламуються з печальних «постсоветских» уявлень про понурого бюджетника готового за тридцять доларів заганяти себе до скотовозів і їхати до «чужої» та «ворожої» йому столиці, аби підтримувати ним самим як у 2004 році, владу кримінальників. Мені щастило мати справу з незгодними та незадоволеними, з упевненими в собі, в своїх переконаннях, своїх симпатіях, а головне-в своєму несприйнятті більшості речей, що їм нав’язуються. Мені фантастично щастило знайомитись тут із людьми, що поєднували в собі любов до цієї території з бажання докорінно її змінити. Більшість із них саме тут і народились. Більшість із них нікуди звідси їхати не збираються. Більшість є не типовими українцями. Не типовими настільки, що саме питання про НЕТИПОВІСТЬ стає риторичним. Їх важко не помітити-в однорідному натовпі місцевих, вони різняться виразом обличчя, поглядами. В їхніх поглядах немає агресії, в їхніх поглядах є впевненість.
Агресія зазвичай є результатом саме невпевненості. Невпевненості в собі, невпевненості в «господарі», невпевненості в тих цінностях, у які вони вірили (вірніше-в які намагалися вірити з усієї сили, попри все очевидніші факти та свідчення, що заперечують сам символ тієї віри). Вони, Ці нетипові українці, можуть бути доволі різними-хтось із них мирно сповідує свої ліберальні цінності, хтось активно відстоює ліві принципи, хтось налаштований більш радикально, хтось-цілком мирно… Ну інакше і бути не може-не типовість і полягає саме на окремішність, на оригінальність, на неповторності, голосно кажучи.
Спонукання багатьох непорозумінь між нами (себто, між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю) знаходиться саме в фатальній неспроможності обрати вірний тон розмови, неготовності говорити про спільне.
Не забуваючи про відмінне.
Чому-запитаєте ви, я постійно підкреслюю, що типу, я зі Сходу? Це ж не правильно. Неправильно бути зі Сходу? Це ж кліше-говорити про поганий Схід.
Але я говорю про прекрасний Схід. Хоча маю право цього й не робити. Все одно-це кліше? Ми одна держава? Ми схожі? Ми однакові? І не треба говорити про розбіжності!
Стоп, не погоджуюсь я. Як це не треба говорити про розбіжності?
Саме про них і потрібно говорити. Саме ними Господь намагається продемонструвати свою до нас увагу. Саме вони роблять нас усіх бодай комусь цікавими. Зрештою, що поганого в тому, що твоя вимова не відповідає якимось нормам? Що поганого в тому, що ти тримаєшся своєї справи, своєї коханої людини, своєї території й навіть не думаєш від неї відмовлятись? Мені навпаки завжди здавалось, що нас порятує наша несхожість, багатоваріантність наших життєвих переконань і принципів, відмінність у розумінні багатьох речей. Себто, саме те, що нам усім сьогодні так заважає, що надає можливості легко й просто вирішити спільні проблеми. Інша річ, що потрібно ці проблеми ЗНАЙТИ І УСВІДОМИТИ!!! А зробити це, не враховуючи згаданих вище відмінностей і специфіки,-майже неможливо. Ось саме тому мені і видається важливим говорити не про спільне, а про відмінне. Навіть якщо хтось воліє його не помічати. Я бачу тут дві помилки. І обидві вони активно присутні. З одного боку це постійне намагання говорити про свою відмінність як імовірну перевагу над іншими, розуміння цих відмінностей як передумов своєївищості й кращості. Все це проговорюється з обов’язковою перевагою над опонентами, з підкресленням власної обираності. А з іншого боку, як різновид суспільних страхів і невпевненості-вперте непомічання й замовчування реальних відмінностей того, що нас по справжньому відрізняє один від одного й що нас справді глибоко й вичерпано характеризує. Мені здається, що причина багатьох непорозумінь між нами й знаходиться саме в фатальній неспроможності обрати вірний тон розмови, неготовності говорити про спільне, не забуваючи про відмінне, невмінні робити акцент на відмінному в контексті спільного. НЕГОТОВНІСТЬ І НЕВМІННЯ в цьому випадку бачяться мені головними чинниками, які стримують і роз’єднують. Але разом із тим, подолавши цю неготовність і позбувшись цього невміння, маємо всі шанси таки знайти спільну мову…
Головне, щоби на той час нам усім було про що говорити. Я звісно ж, певен, що ситуація, в якій ми всі опинилися, обов’язково вирішиться на нашу користь. Себто на користь нас усіх… Я оптиміст, і вірю, що ми мусимо вибратися з цього лиха. І навіть, якщо нині тут усе погано, ми все одно повинні триматися своєї пам’яті, яка єдина нас підтримує і заспокоює. Я знаю, як добре тут може бути, я пам’ятаю безліч повчальних історій свого діда Віктора Григоровича, сотні веселих облич, які мені тут траплялися, саме про них й лишається думати.
Саме про них і хочеться говорити!
Розумію, сьогодні це звучить доволі утопічно, проте переконаний, що саме наші відмінності, наша прив’язаність до того, що ми маємо, наше небажання поступатись важливими для себе речами, зіграють урешті важливу й позитивну роль у тому, аби ми і далі залишалися Сходом і Заходом, Півднем і Північчю однієї країни. Ясна річ, у нас попереду багато болючих моментів налагодження контакту й подоланням протиріч. У нас попереду важливі речі, пов’язані з розумінням і сприйняттям чужої позиції. Адже чим очевиднішою в наших очах є якась річ, тим сумліннішою вона виглядає в очах іншого. Ми навряд чи захочемося позбутися того, що визначає наш характер, наші звички. Але ми можемо навчитися використовувати все це для нашої загальної користі. А що таке загальна користь? Те, що дозволяє нам триматися разом, те, що утримує нас в наших містах, в наших кордонах. Те, що робить нас приналежними до цієї території, до цієї ідентичності. Те, що примушує нас боротися за наші переконання, відстоювання свою правду, шукати спільне, не забувати про відмінне. І стосується це, звісно, не лише ідей…
Що лишається поза ідеями? Лишається ця територія, з усіма її проблемами та перспективами. Лишається це протистояння, котре переходить на побутовий рівень, торкаючи щоденних справ, постійних клопотів. За всією цією новорічною мішурою, що за нею марно намагаються приховати довколишню розруху, розбиті дороги, вулиці, будівлі, сім’ї, серця…
Коли бачиш усе це саме в сірувато-блідних передноворічних тонах, починаєш відчувати особливо гостро саме тут ти й знаходишся на своєму місці, саме тут воно і є це твоє місце в житті. Саме сюди потрібно постійно повертатися. Саме від цієї чорно-білої реальності в жодному разі не можна відвертатися, не можна її ігнорувати, не можна її зраджувати. Оскільки саме тут у першу чергу необхідно щось змінювати. Вірніше необхідно змінювати все. Підтримуючи нетипових українців!!!
Попри всю агресію місцевих типових!!!
Наше життя належить лише нам, і потрібно мати неабияку мужність, аби лишатися самим собою навіть за умов упевненої в собі й переконаної в своїй правоті несправедливості. Несправедливість є, і з нею не варто вступати в конфлікт довжиною у життя. Вона усе одно залишиться. Досить її признати, і приймаючи будь-які рішення, пам’ятати про те, що вона завжди поруч! Поруч з кожним!!!
Друзі! Особливо важко в грудні чекати. Важко мати справу з надією, важко мати справу з вірою. З тими речами й станами, які так легко даються, скажімо, у вересні, та якими навіть у жовтні не надто переймаєшся.
Натомість тепер все стає примарним і не певним-ну яка надія, коли попереду чотири місяці авітамінозу? Яка віра, коли по справжньому зігрієшся лише у квітні? Вірніше наприкінці квітня. Саме час для депресій та нервових зривів, для розчарувань та зневіри, для мовчання й холоду. В грудні немає чого чекати, в грудні не варто нікому вірити. Та чекати взагалі важко. І вірити важко. Особливо, якщо й до цього не надто вірив і особливо ні на що не чекав. Натомість, якщо знав, на що розраховувати й сподіватись, все видається не таким безнадійним навіть тепер-на початку холодів. Саме тому я говорю,-добре, я підозрював, що це мало статися, що буде зимно й тривожно, буде шкода самого себе, буде шкода тих, хто довкола. Я справді западав би у відчай разом із ними, коли б думав, що з цього всього нічого не вийде, і що все це не завершиться, врешті-решт, саме так, як і має завершиться-добре і світло.
Проте я так ніколи не думав, і саме тому ніхто не переконає мене, що всі ці сутінки та депресії мають позбавляти нас упевненості й стійкості. Чорта з два, говорю я-саме лише відчуття роботи теплих сердець на вулицях і площах не дають мені втомитися й капітулювати, саме лише вимовляння в голос важливих для мене імен робить повітря солодким і легким, саме лише згадка про всю ту кількість сонця, яка на нас усіх чекає, робить усі наші рухи й жести не даремними і вкрай необхідними. Адже кожне твоє слово є недаремним, кожен твій рух є необхідним. Тому говори й не зупиняйся!!!
Себто вір не розчаровуйся!!!
Ніхто не знає, що чекає нашу державу завтра, але я особисто ще ніколи так сильно не відчував себе частиною України, частиною української нації, як зараз. Після 31-го року незалежності, я раптом зрозумів, що справжню незалежність Україна виборює тільки в ці важкі тижні і місяці, починаючи з 21 листопада 2013го. І Вона отримає її-остаточну незалежність від путінської Росії. Я не маю жодного сумніву. За неї вже заплачено дуже високу ціну! ДУЖЕ ВЕЛИКУ ЦІНУ ДРУЗІ!!! Необхідно зробити так, що народжена на Майдані енергія самоповаги та гідності, закаляна у вогні шин на Грушевського та полита кров’ю на Інститутській. Щоб ця енергія не зникла, а перетворилась у плазму громадянського суспільства. У текучу різноманітну силу, котра буде будувати новий світ та нові стосунки між людьми. І все у нас буде файно;)))
З нами Бог. З нами чудові та кохані, любі діти, рідні, близькі та друзі. З нами Порядна сім’я нашого президента Володимира Зеленського. З нами творчі музичні групи «HARDKISS» та «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ». З нами Юрій Федун, Олександр Усік, Станіслав Горуна та Георгій Зантарая. З нами справжні веселі, духовиті: Богдан Шугалей, Руслан Кориненко, Євгеній Покус, Олег Галушко, Андрій Радіонов, Олег Пудовкін, Лев Гура, Тимур Буряк, Влад Ісаєв, Данііл Тарасенко, Кирил Крупка, Іван Боровий, Мар’ям Середа, Михайло Немцев, Генадій Русанов, Ткач Валерій, Щендрик Костянтин, Погуляєв Богдан та багато інших. З нами мільйони талановитих, вільних, сміливих людей… Міцних як «Азовсталь» А з ними тільки рабство, приниження, зруйнована доля, мовчання, та ботоксний диктатор Х….ЛО.
Я пишаюсь тим, що я українець, я пишаюсь своїми предками, своїми батьками, братами і сестрами, своєю сім’єю і своїми дітьми, своїми учнями та їх батьками, своїми друзями та близькими по духу миро розумінню людьми.
Я щасливий, що живу у цей доленосний час. Навколо мене незліченна кількість героїв і порядних громадян.
Тарас Григорович Шевченко, якби йому усміхнулася доля жити в Незалежній Україні, був би саме такий. Навіть в умовах війни. Особливо в умовах війни!!! Він сповна виконав своє історичне призначення: жадав волі для свого народу, поетизував національну справедливість, пов’язув наших людей з образом Козацького війська і козацької незалежності. Панування запорожців «кобзар» викломачував не як життя в роскошах та ледарстві (як та «царська імперія»), а як боротьбу: «панували, здобували і славу і волю». Проповідував героїчну правду, без якої людська душа не здатна бути ні радісною, ні творчою, ні співчутливою.
І хоч за для цього довелося покласти дві третини свого життя,дарованою йому суровою долею, але ж і в нагороду здобув право, рівне безсмертя. Право за яким його визнає світ. Право заявити сучасникам і нащадкам:
«…Ми не лукавили с тобою
ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою…»
Це і його правда і наша!
Слава ЗСУ!Слава Прикордонниками! Слава Нацгвардії! Слава ТРО! Слава ДСНС! Слава медикам! Слава волонтерам! Слава Енергетикам та Залізничникам! Слава місцевим самоврядуванням! Слава музикантам, медійникам та спортсменам! Слава усім НАШИМ!
Слава Україні-ти на коліна не стала-героям твоїм Слава!!!
І вічна Слава «Небесній Сотні», Андрію Кузьменко (солісту групи СКРЯБІН) та усім тим ангелам, які боронять нас із неба, після того, як розкривали нам очі тут, які боронили нас тут-на Рідній, Богом даній землі!
Саме час згадати про це!
Саме час зупинити це!
Саме час усвідомити це!
Саме час нам усім-приклонитись та зігнути коліно!!!
З Новим Вас. З Новим! З Новим 2023 роком та Різдвом Христовим!
Бажаю усім нам мої чудові,рідні, близькі друзі та учні
Бачення миру-кришталево чистою картиною життя; зростаючої самоповаги і рішучості; сміливості змінити те, на що пам’ять нашого Роду дає нам імпульси особистої сили; інтуїтивної мудрості відрізнити Ідею благорозуміння та освідомлення цінності Свободи від ідеї несправедливості, непослідовності та відсутності та недостатності її.
Прийшов час ідеї зведення мостів, співіснування, поважання та допомоги стати сильніше…
Ми повинні показати усьому світу-як повинні жити брати та сестри-ЗЛАГОДЖЕНО та для загальної користі. Бережіть себе і тих хто довкола Вас, постійно знаходьте у собі почуття, а згодом потрібні слова. Будьте щасливими, здоровими, вільними. Це так це не може бути інакше!
З повагою і шаною, з вірою в чудове майбутнє:
Почесний голова ФСБУ в Харкові та Харківській області Костянтин Сердюк